[sticky entry] Sticky: Верхній

Jun. 27th, 2024 05:28 pm
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
[community profile] litcom_ua - спільнота, де можна централізовано поділитися враженнями, відгуками, рецензіями на щойно прочитані літературні цікавинки, розповісти про новинки книжкового ринку та нових чи забутих авторів чи просто розслабитися і потеревенити на літературні і навколо літературні теми. Особливо вітається інформація про українські книжки та письменників, про них в мережі інформації взагалі негусто, тим цікавіше буде почитати. Правила спілкування- звичні для будь- якого вихованого блогера, нагадувати про них вважаю зайвим. А для знайомства пропоную розповісти про свої літературні уподобання, що читаєте, чиї портрет висить у вас на покуті замість ікони?
myos_otis: Незабудка (Default)
[personal profile] myos_otis
   Генрих Бёлль
(Попереднього самозакоханого псто в продовження.)
Оноре де Бальзак, коли не помиляюся, казав, що жінки взагалі відзначаються надзвичайною спостережливістю. Буцім вони здатні миттєво запам`ятати тисячу найдрібніших дрібничок в одязі суперниці. Що теж можна класифікувати як прояв єйдетичної пам`яті. Та я б зауважив : не завжди здатні. Або ж принаймі не всі. Ще конкретніше - тільки не феміністки.
Погляньте на ось це фото, що десь розкопала автор "Контроллера", і виклала в себе під заголовком
Таке молоденьке, а вже Хуйло


Роздивіться-но його уважно та прискіпливо, як ото героїня бальзаківського роману роздивляється суперницю...
Ну, щось таке помітили ? А коли подумати ?
Ну добре, я сьогодні добрий як ніколи, підкажу : черевики.
Фасону "Прощай молодость", який так полюбляють бабусі з пенсією, що не сягає й прожиточного мінімуму. Хоча, коли у вас бабусі нема, чи пенсія в неї ого-го то вже, звичайно, інша справа. Бо ситий голодного не розуміє.
До чого, власне, я веду ? Це можна було б сформулювати у двох словах, та я люблю помучити спочатку про бідного Броласкі.
Ось, чудовий приклад, цитата з роману (чи то повість?) :
Heinrich Theodor Böll       Das Brot der frühen Jahre

Хлеб ранних лет

( коли зможете, самі придумайте українською таку ж вдалу назву, а мені особисто і німецький і російський варіант здаються однаково промовистими . То ж нижче - цитата в синхронному перекладі на російську Іллі Франка.)
Brolaski mit seinem mageren, eckigen Körper (у Броласки, с его худым, угловатым телом; der Körper) hatte keine Rollschuhe (не было роликов), rosarot war seine Badehose (его плавки были розового цвета), seine Mutter hatte sie ihm aus einem Unterrock zurechtgeschnitten (выкроила их ему из нижней юбки), und manchmal dachte ich (и я иногда думал; denken-dachte-gedacht), er schwimme dauernd (что он долго плавал; dauern — длиться), damit wir seine Badehose nicht sähen (чтобы мы не видели его плавки): nur für Augenblicke kletterte er an den Flößen hoch (только на мгновения вскарабкивался он на плоты), setzte sich (садился), die Arme über dem Schoß verschränkt (скрестив руки над коленями = обхватив колени руками; der Schoß — лоно), mit dem Gesicht zum Rhein (лицом к Рейну; das Gesicht) und blickte in den dunkelgrünen Schatten der Brücke (и смотрел на тёмно-зелёную тень моста), der abends bis zum Sägewerk reichte (которая вечерами доходила до лесопильного завода); niemand hatte ihn ins Wasser springen sehen (никто не видел, как он спрыгнул в воду: «его спрыгнувшим»), niemand vermisste ihn (никто не заметил его отсутствия), bis seine Mutter abends weinend durch die Straßen lief (пока его мать вечером, плача, не побежала по улицам; laufen-lief-gelaufen), von Haus zu Haus (от дома к дому): „Hast du nicht meinen Jungen, hast du Jürgen nicht gesehen?" — „Nein."

І ось тепер уявіть собі, як має почуватися 15-16-річний хлопець, що через бідність носить повстяні черевики в той час як його ровесники ходять в нормальних, нехай навіть не з чистої шкіри, але - підкреслюю - нормальних черевиках...
І - продовжимо теє скромне спостереження : ким він стане, коли виросте, а не втопиться від сорому, як колись бідний Юрген Броласкі ?
Власне, у мене все. Коли хочете, можете самі знайти "Хлеб ранних лет", воно доступне безкоштовно. Але не раджу читати задля розваги. Хоч я й не пригадаю нічого кращого на тему внутрішнього світу молодого чоловіка, але так само не знаю нічого важчого для читання.
Вдовольніться для початку ось цим (воно має відкритися в окремому вікні, клікайте на фото):

Це щоб ви переконалися, що автор вміє писати й дуже лаконічно, коли того схоче.
myos_otis: Незабудка (Default)
[personal profile] myos_otis
Чи, може, правильно "Контроллер" ?
- Не знаю японської Щось я мабуть не второпав :)
Не цікавлюся фемінізмом, бо вважаю його лише засобом психологічної компенсації певних комплексів для осіб обох статей с ознаками деякої інфантильності. Але...
На мій погляд, відносно справедливим є твердження, що будь-яка людина остаточно стає дорослою лише того дня, коли втрачає останнього з власних батьків. А оскільки в середньому тривалість життя на планеті за останні десятиріччя невпинно зростає, тож і надмірна дорослість та серйозність нам всім так чи інакше не загрожує. :)
Насправді ж, мені здається, то лише справа часу, виховання та менталітету. Спитайте німецьких батьків, якою мірою вони втручаються в життя власних дітей. І порівняйте з нашими. Різниця досить красномовна, щоб поставити на цьому крапку в обговоренні.
( А з моїм клятим язиком, що я отримав у спадок від власних матусі та бабусі, ото краще мені й не згадуйте, і не кажіть потім, що я вас не попереджав :) )

Це, власне, тільки приказка була, саме ж оповідання ось тут :
http://heartofsword.eu/kniga/kontroller

Читайте собі на здоров`я. Я сам, хоч і читав п`яте через десяте ( з причини, про яку докладніше під катом, та й то тільки аж насамкінець), таки второпав, що взагалі-то це гарна річ. Хоч і з однією стилістичною накладкою, лише однією, але зате веселою, ось :
"– Смотрите, – сказал он, покончив с бутербродом и принимаясь за чай. – У нас есть круг поисков: читатели Вики. Вы, как я понимаю, рассудили так, что эти двести девять человек – и есть все читатели."
Віка - то ім`я дівчини, називний відмінок.
А Вики (именительный падеж!) - то вже Вікіпедія.

Коли ти щойно заглянув до Вікі, та ще й пройшовся за лінками звідти, а потім, нічого такого не підозрюючи, повернувся до оповідання і натикаєшся на ось таке - планка западає. З таким звуком аж, як ото коли згорає запобіжник.
Моя матуся любила такі моменти, та й сусідка недавно вчудила :
"Поздоровляю, Валю, з новонародженим !" (це на базарі, до іншої сусідки за прилавком, що так само торгує молоком та сиром . Хтось ій щойно розказав, що у Валі невістка родила хлопчика... )
Валя : "Ото сука, забилася десь у солому, ледве знайшла, аж п`ятьох привела, і шо мені з ними тепер робить !?". Валя - про щенят. Собака в неї вдома ощенилася, атож :)

От і я теж собі подумав, що двісті дев`ять читачів для Вікіпедії якось не теє, малувато буде. Хоча взагалі - мопед не мій, я тільки дав об`яву.

З претензіями чи скаргами, подяками, ба навіть з благодійними внесками звертатися ось куди :
http://morreth.livejournal.com/2591052.html
UPDПоправочка для меценатів :
http://morreth.livejournal.com/2593468.html

Післямова.
Взагалі-то я б не став займатися піаром нізащо. Але мені дуже сподобався вираз "ейдетична пам`ять". Загляньте у Вікіпедію, то трішечки і про мене. Як то кажуть - дрібничка, а приємно. Як ото котові, коли його за вухом полоскотати, еге ж. Хоча в житті коли як, бува що так собі, а бува що навіть зручно. Коли тобі, приміром, шістнадцять, а всякі там мобільні плеєри ще не те що не по кишені, а навіть в проекті не існують - то ти на цей факт просто плюєш, бо твоя уява - сам собі плеєр, хочеш - слухай собі "Подмосковные вечера", хочеш - "Ticket to the Moon", варто лише забитися в куток на задньому сидінні в автобусі, поближче до рівномірного двигтіння двигуна, що глушить усі розмови в салоні - і весь світ, всі найчарівніші пісні - до твоїх послуг, варто лише закрити очі...
Зате коли читаєш текст, щохвилини натикаючись на такі яскраві метафори, що аж Мамадарагая! - то дуже незручно. Бо перше, що хочеться зробити - то вбити ту кляту, навіжену феміністку, що навмисне його так написала, аби тобі, дорогенькому, млосно стало. А нема чим підходящим. :)
Про інші незручності якось іншим разом. Бо цей клятий Дрім чомусь ката не вміє.
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
Найкраще, на мій погляд, про свій останній твір і про себе самого висловився сам Віктор Олегович. З прямотою і чесністю, що викликають щирий захват:

"... Кеша подумал, что Анонимус - такой же примерно враг системы, как Little Sister. "Оппа- Зишн Стайл", как пели в древности. Просто его задача, как и у прочих светлых борцов - собрать вместе все возможные претензии к "менеджменту" и слепить их в грозно грохочущие, но безвредные комбинации слов, которые не то что не расшатают существующий порядок, а убедительнейшим образом докажут - от противного - его незыблемую безальтернативность.

И неудивительно. Иначе на фейстопе никакого Анонимуса не было бы. Говно этот Анонимус. Платное говно. Не в том смысле, что ему платят - за маской никого нет,- а в том, что заставляют за него платить самого Кешу..."
[personal profile] ghan
 Часть статьи Татьяны Габрусенко "Спорная классика"
polit.ru/article/2014/08/24/spornklassk/


Суть скандинавской детской классики от нас зачастую заслоняется как монументальным международным статусом их авторов (столетний юбилей Янссон широко отмечается в нынешнем августе), так и советскими мультфильмами, плотно подогнавшими Карлсона с Муми-троллями под традиционную педагогическую модель, где четко разграничены добро и зло. В чистом же виде, тексты Лингрен и Янссон весьма неоднозначны.
 
 
Эти книги созданы на волне революций в западной педагогике 40-60 годов 20 века, отразивших принципиально новое состояние европейского общества— состояние устойчивого финансового благополучия. Впервые за века существования в жестких тисках социал-дарвинистского «работай как вол или сдыхай в канаве как собака» Западная Европа распрощалась с Царем-Голодом и смогла, наконец, ослабить волчью хватку всеобщей трудовой дисциплины и слегка разболтаться.
 
Книги Лингрен и Янссон ярко отражают идеологию своего времени, являясь, по сути, последовательными памфлетами богемного бунта против установленных общественных правил. В новых условиях от выполнения этих правил зависел только социальный статус человека, а не его физическое выживание. Богема же испокон веку стоит на отрицании респектабельности.
 
Для литературоведа, для историка 20 века тексты Лингрен и Янссон крайне познавательны. По ним можно изучать практически все интеллектуальные тенденции послевоенной Европы. Однако для детского, то есть дидактического чтения эти книги подходят куда меньше. Читать ребенку памфлеты против общественного порядка и одновременно призывать его учить уроки, мыть руки, запрещать курить и бросать бумажки на улицах - это педагогическая шизофрения.
 
Никто из поклонников скандинавских писательниц почему-то не замечает, что Карлсон и Пеппи Длинный Чулок - положительные герои книг, предназначенных для детей школьного возраста - активно отказываются учиться, и это им нисколько не мешает в жизни. Сказочные герои нигде не работают, но у них всегда есть дом, еда, деньги, да еще масса времени для развлечений. Как так? Да запросто. У Пеппи есть клад, у Карлсона- краденые монетки. Так вы, мама с папой, точно уверены, что ученье свет, а воровать грешно?
 
Обитатели Муми-дален тоже перманентно бездельничают. Работает там только Муми-мама, то и дело пекущая торты и оладьи. Продукты она достает из кладовой. Но совершенно не ясно, как они туда попадают, если папа весь день пишет мемуары или курит трубку (и мама высмеивает трусишку Снифа, который уговаривает папу отказаться от этой вредной привычки). Когда маме надоедают кулинарные упражнения, она преспокойно их бросает и предается мечтаниям. И в семье ничего от этого не меняется.
 
Трудятся у Янссон только скучные приземленные Хемули и нервные Филифьонки. Трудятся они, понятно, тупо и ненужно. Когда ураган сносит обихоженный дом Филифьонки, то она испытывает от этого только облегчение.
 
Еще один положительный герой Муми-даллена, Снусмумрик, мечтатель-бродяга и принципиальный противник собственности, постоянно жарит на огне свинину, неизвестно каким образом у него появляющуюся. Имманентная ненависть к Порядку заставляет Смусмумрика затеять конфликт со сторожем в парке безо всякой провокации со стороны последнего, рушить таблички с запретительными надписями и вступать в борьбу с полицейским-Хемулем. То, что на скучном языке реальной жизни квалифицировалось бы как вандализм и административное правонарушение, в книжке Янссон трактуется как прекрасный акт самовыражения свободного художника.
 
Давно хочется спросить родителей-любителей этих текстов: вы хотите ходить по чистым улицам? Так зачем же вы читаете детям книги, где хороший герой (Карлсон) регулярно выбрасывает мусор с крыши на мостовую и бросает горшки с цветами на головы прохожим ради смеха. Вам хочется жить в обществе, где люди внимательны друг к другу? Так зачем же вы читаете ребенку книгу, где Карлсон, все ради того же смеха, стреляет из пистолетика в поздний час, будя уставший за день многоквартирный дом.
 
Вы хотите, чтобы ваш сын пользовался уважением друзей, а не служил шестеркой у какого-нибудь школьного хулигана? Так перестаньте читать ему книгу, где, в угоду психотерапевтическим новациям середины прошлого века, отрицавшим традиционный образ сильного мужчины, мальчик изображен безнадежным терпилой, и его рабское подчинение Карлсону восхваляется как «дружба». Зачем вы, родители, вслед за безответственными авторами, искушаете незрелые души асоциальными моделями поведения, следствие влияния которых вам же и разгребать?
 
То, что книги Лингрен и Янссон задумывались как «счастливые фантастические миры», по выражению самой Янссон, никак не компенсирует деструктивных посылов этих «счастливых миров». Ведь непременными условиями счастья в этих текстах являются безделье, эгоцентризм и социальная безответственность героев.
 
И самое главное. В книгах Лингрен и Янссон нет даже намека на то, что эти паттерны в чем-то неправильны, что это только стадии развития героев, которые они со временем преодолевают. Наоборот. Свободе Карлсона и Пэппи завидуют их друзья, нормальные дети, вынужденные ходить в школу и мыть руки перед едой. Изобретатель Фредериксон из «Мемуаров Муми-папы», единственный работяга из всей книги, постоянно осознает свою суетность и восхищается лежебокой-Юксаре (тоже, кстати, не расстающегося с трубкой) за его умение «жить по-настоящему», то есть «оставить дела в покое».
 
А ведь это уже не фантазия. Это вполне себе реальная модель жизни в постиндустриальном обществе: жизнь тунеядца на пособии, или инфантила, живущего в тридцать лет на шее родителей.
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
Ще один Майстер пішов з життя. На його "Тореадорах з Васюківки", "Країні Сонячних зайчиків", "Лісовій школі" виросло не одне покоління українців. Світлі і смішні, як саме дитинство, вони нікого не залишали байдужим. Та що казати, це один з небагатьох письменників, якого любили читати навіть "двієчники". Ще один Майстер, якому так і не встиг сказати "Дякую!".
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
Довгоочікувана новина. 09 вересня 2014 року в продажу нарешті з'явиться нова книга Віктора Пєлєвіна "Любовь к трём цукербринам". Ось тут http://read.ru/id/3840243 вже навіть вже виклали уривки з твору, можна почитати. Сподіваюся, до Віктора Олеговича повернулися форма та натхнення, бо "Бетман", чесно кажучи, не вразив.
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
Автор [personal profile] pocketfull_of http://pocketfull_of.dreamwidth.org/70096.html

На ЛітАкценті виклали мою статєйку про Пастернака і ЦРУ:) Ті, хто стежать за англомовною навкололітературною пресою, вже напевно в курсі цього епічного сюжету, а хто раптом ні - велкам: можна читати або на ЛітАкценті, або тут.

Як відомо, найуважнішими читачами в Радянському союзі були цензори. Read more... )
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
Напевно, найкращий твір в історії української літератури від найкращої української поетеси. Шевченкова енергія вогню і лірика Лесі Українки. Неперевершене відчуття мови і її багатство. Та що я розказую, ви й самі все знаєте, а хто ще не читав, тому відверто заздрю- вам ще тільки доведеться це пережити. Отже, насолоджуйтеся! ... я список кораблей прочел до середины )
pocketfull_of: (Default)
[personal profile] pocketfull_of
Ось як починається автобіографія Василя Стефаника: "Мій батько Семен і мати Оксана повмирали та ще мої сестри - Марія (старша від мене на два роки) та Параска й мої братики - Юрко та Володимир. Моя жінка, Ольга з Гамораків, умерла на початку року 1914. Це минуле й теперішнє моєї родини в числах". З цього добре видно, що природжений оптимізм, коли він є, так легко не приховаєш. Не вдаваймо, що це не смішно. Скажімо, початок "Новини" ("У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася") - це, arguably, найсильніші перші речення в цілій українській літературі, але є тонка межа між крайнім розпачем і чимось поза межею сприйняття, абсурдом, на який можна відповісти хіба сміхом. Скажімо, як можна не сміятися на першому абзаці "Синьої книжечки"? "Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак. Але як умерла йому жінка, а з нею і два хлопці, та й Антін як не той став". Себто, власне, я підозрюю, що абсурдність тут цілком зумисна.
Стефаник - одна суцільна ілюстрація тези, що фабула це ніщо, а сюжет це все. Фабули у Стефаника мало чим відрізняються від, скажімо, фабул у Марка Вовчка, але при цьому він - один з найсильніших авторів укрліту, на браку перекладів з якого, нмд, багато втратив і тогочасний європейський літературний ландшафт, а твори Марка Вовчка, знов-таки, нмд, постаріли погано. Себто на фабульному рівні Стефаник відрізняється хіба тим, що не ідеалізує селян, а незмінно повторює, що життя у злигоднях і повна безнадія характеру ще нікому не покращували. (Взагалі, це якась західняцька фішка. Наддніпрянці: Селяни - втілення духовності <3 Західняки (Павлик, Кобилянська, Стефаник і т.д.): Ви коли востаннє ту темну і вбивчу масу бачили, лол?) Його інтерпретація видається мені значно об'ємнішою і достовірнішою, але це ще не робить літературу доброю, ну й навпаки, я люблю багато книжок, які на міметичність і не претендують (магія, ельфи, всяке таке) - коротше, не в "реалізмі" справа. Загалом, Стефаника я сильно й ірраціонально люблю, але не знаю, як до нього аналітично підступитися. Але оскільки мені все ж потрібно щось до осені пам'ятати:

Марко Вовчок пише про конкретні суспільні й історичні обставини (от інститут кріпацтва, він поганий). Василь Стефаник універсалізує проблеми своїх героїв. "Камінний хрест" - це, безперечно, наша локалізація міфу про Сізіфа, й то близька до значно пізніших екзистенціалістів (Камю): буття позбавлене вищого сенсу, ніхто всерйоз не вірить у можливість виходу, крім як у могилу (Канада подається як "той світ"), а попри те, герої щасливі у своїх тяжких самодостатніх жестах. Знов-таки, щось античне чується у "Злодії": селяни ловлять злодія на гарячому і збираються його убивати, перед тим по-добросусідськи п'ють разом, усі "на сумління мнєкі", але є вищий закон того, як треба чинити, і вони йому коритимуться.
Що ж до структурного: Стефаник створив собі маленьке королівство з порівнянь і панує в ньому без конкурентів аж досі. Ні в кого в укрліті, здається, настільки близьких стосунків із порівняннями ще не було. Після того, що він зробив із порівняннями, він як порядна людина мусив би з ними одружитися. Скажімо, у "Камінному хресті" на десять сторінок живого тексту порівнянь моделі "Х, як Z" набирається аж 55 (це більше, ніж ви говорите за рік. це дофіга) - і решта оповідань десь такі ж. Скажімо, коли йому треба описати жах і безпорадність перед хворобою, перед тілом, яке відмовляється слухатися, от що він у "Катрусі" робить: "Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих". І оцей страшний образ деформації робить усе, що треба для ефекту. Чи, опис помирання у "Сама-самісінька", поступова дегуманізація, перехід до категорії не-людини: "Як перевалений хрущик, лежала баба".
Якобсон стверджує, що мовлення відбувається внаслідок двох операцій - відбору на одному синтаксичному рівні (ну, як в тому анекдоті - "тільки не академік, а дядь-Вася з заводу, і не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв") і комбінування у більші структури (додавання присудків, додатків і т.д.). Ну от ці порівняння Стефаниківські справляють враження повного колапсу на етапі відбору: ці слабкі і минущі люди, що не знають якоїсь правди про себе (зауважмо: майже повна відсутність внутрішніх монологів чи взагалі емоцій, навіть коли вони йдуть топити своїх дітей - тут дуже прикметне "сльози плили, як вода з нори" у "Стратився", себто сльози ніби є не виявом емоцій, а природнім явищем), легко перетинають межу між мертвим і живим, легко ототожнюються з тим, що вони роблять (це вже до сізіфівської радості). Ну, про ототожнення із ділом своїх рук - скажімо, в "Синій книжечці" монолог чоловіка, який пропив хату й тепер її полишає: "Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов - так заплакала". Його емоції перенесено на хату, вони з хатов наче й взаємозамінні.
Коротше, з цими невротичними незчисленними порівняннями можна виводити мораль, що розпад традиційної спільноти відображено розпадом на рівні синтаксичному. Якось так.
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
Класики- класиками, але коли я зовсім змаразматію і гоцатиму на колінах правнуків, бавлячи їх яскравими корінцями книжок на полиці, я показуватиму їм в першу чергу не батька Хема, не брата Жадана, навіть не діда Шевченка, а з лицемірною скромністю скажу: "Валетов! Був моїм взаємним френдом в ЖЖ. Лауреат премій "Интерпресскон" і "Звездный мост". Я його не просив, сам додав..." Але поки що давайте залишимо мій маразм у спокої (сподіваюся, то справа не найближчого часу), а поговоримо все ж про Яна Михайловича, він цього заслуговує. До того ж він вирішив не позбавляти кремлеботів їх хліба і залишився в ЖЖ, тому здачі дати не зможе. Read more... )
pocketfull_of: (dont forget to fly)
[personal profile] pocketfull_of
Small Change trilogy by Jo Walton ("Farthing", "Ha'Penny", "Half a Crown")
Джо Волтон відома як авторка фентезі, але я методом рендомного тику чомусь натрапляю саме на ті її тексти, які без драконів. Щоправда, її роман "Among Others" свого часу зібрав усі головні фантастичні премії (Nebula, Hugo, the British Fantasy Award), й він безперечно про любов до жанру, але як раз присутність фантастичного елементу там під великим питанням. Себто розповідь в ньому ведеться від першої особи й оповідачка у фантастичний елемент вірить, але його присутність більше нічим не підтверджена. (Скажімо, оповідачка і її сестра беруться розчакловувати землю: на районі є хімзавод, від якого навколо все повимирало й ті пустирі дівчатка називають Мордором. Вони пробираються вночі на територію, і, "як підказали їм феї", кидають у отруйну баюру квіти, загадуючи бажання, щоб завод зник. Нічого на позір не міняється, одна каже: "Не подіяло". Але ж подіяло! У газетах наступного ранку заголовки: "Завод закривається, тисячі робітників втрачають роботу". Далі весь роман і тримається на отому балансуванні між магічним мисленням і життєвими реаліями.)
У будь-якому разі, зараз оце я прочитала її трилогію "Small Change": думала, буду себе винагороджувати черговим томиком за кожні, скажімо, 5 книжок до екзамену - але врешті заковтала цю трилогію темпами по півтори томи за день і дуже жалкую, що немає продовження. Бо в мене немає сили волі, а політичні триллери в альтернативній історії читаються жвавіше, ніж історія версифікації абощо (сподіваюся, це не свідчить про мою глибоку профнепридатність як філолога).
Трилогія "Small Change" починається як затишний детектив у старій-добрій Англії (Дороті Сеєрс, Агата Крісті, ота генетична лінія). Кінець 1940х років. У маєтку збирається гурток, який вирішує долю британської політики. Увесь побутовий шарм "Даунтонського аббатства" можна гребти ложкою: глючні, але по-своєму колоритні родичі, строго регламентований побут, капелюшки, перевдягання до вечері. Дрібні родинні скандали: єдина спадкоємиця давнього аристократичного роду(ТМ) одружується з євреєм. І аж тут, у її розмові з батьком, випливає головна сюжетна фішка роману: "- Ти це робиш точно не для того, щоб випендритися перед родиною? А то, знаєш, у Німеччині за таке... - Таточку, але ж ти подбав про те, щоб кордон Третього Рейху проходив по Англійському каналу". Коротше, це - альтернативна історія, де США у Другу світову не втручається, Британія у 1941 році підписує з Гітлером мир, Черчіля, який виступав за війну до перемоги, вважають параноїдальним мудаком, уся Європа - Третій Рейх, а десь на задньому плані - наскрізний жарт роману - періодично переходить із рук до рук Курськ. Але це все спочатку привертає значно менше уваги, аніж вибір сукні чи останні плітки із світського життя. Тим паче, у маєтку відбувається вбивство: отруєно одного важливого політика, під підозрою - приблизно всі ключові гравці цього альтернативного політикуму (плюс бідаха-чоловік головної героїні). І спочатку це все виглядає таки як затишний детектив у замкнутому просторі - аж доки не починається політичний трилер.
Усі три романи трилогії вибудувані за структурою, яку я взагалі дуже не люблю - чергування оповідачів: один розділ від першої особи героїні (в кожному романі іншої), інший - від третьої особи, сконцентрованої на детективі Кармайклі, який розслідує усі справи. Проблема цієї структури в тому, що зазвичай хтось із персонажів подобається більше, ніж інші, тож решту частин доводиться обтяжливо прогортувати. Але тут авторка вдало грається, створюючи напругу навколо того, що різні герої мають різні порції інформації (що для детектива хороший хід). Трилогія ж насправді про те, що немає такої людини, на яку не можна було б за потреби натиснути, й нема такої підлоти, яку не зробив би ідеаліст, якщо на нього натиснути достатньо сильно. Той же Кармайкл проходить шлях від ліберала до голови місцевого Гестапо (бо захищає тих, хто любить; бо певен, що як голова Гестапо хоч когось зможе порятувати - а інші кандидати на посаду, можливо, й не рятуватимуть нікого). Тоталітаризми у сучасній західній жанровій літературі часто виглядають психологічно непереконливо, але у Джо Волтон все виглядає цілком жвавенько: і про те, як люди радо відмовляються від багатьох свобод задля ілюзії безпеки від старанно конструйованої урядом загрози, і про те, як вже друге покоління, що виростає за такого уряду, мало що знає і розуміє, загалом, цілком дотепно і читабельно.
Elevator pitch: "Даунтонське абатство", герої якого вважають, що фашизм - це дуже весело.

"The Silkworm" by Robert Galbraith (JK Rowling)
Півтора роки тому світ побачив такий собі детектив-неонуар "The Cuckoo's Calling" - дебют Роберта Ґелбрайта, який, як повідомляє сайт видавництва, відслужив у армії і працював у сфері безпеки. Рік тому літературним світом прокотився гучний скандал, коли хтось злив у твіттері інформацію, що Роберт Ґелбрайт - ніякий не ветеран, а цілком собі Дж.К. Роулінґ. Роман, який отримав непогані відгуки й незле, хоча й не блискуче продавався, одразу став бестселером, і от маємо вже й продовження.
Ну, нуар - жанр, традиції якого скріплені літрами й літрами рідкого тестостерону. Квадратні підборіддя, герої з трагічним минулим, you know the spiel. Роулінґ ці умовності трохи облагороджує. Головний герой, безперечно, відповідає законам жанру: ветеран, який втратив ногу в Афганістані й має тяжку родинну історію, намагається (не надто успішно) заробити копійчину, відкривши приватне детективне агентство у Лондоні. Коли агентство з підбору тимчасових робітників посилає йому в помічниці блондинку модельної зовнішності, я вже морально готувалася, що функції блондинки будуть виключно в тому, що гарно виснути в нього на руці й бути damsel in distress - аж ні, бог милував. Блондинка лишається на цій низькооплачуваній, невдячній і подекуди небезпечній роботі, бо вона з дитинства мріяла стати детективом. Коли ви востаннє бачили у стереотипно маскулінному жанрі жінок із власними мріями і амбіціями, які не зводяться до любовного інтересу чи знищення світу? (Блондинка ця, Робін - чудова, моя улюблена героїня цієї серії.)
У другому томі цієї серії детектив розслідує убивство письменника, який зник, лишивши по собі roman à clef, де розповів усе, що думає, про життєві й сексуальні вподобання приблизно цілої лондонської літературної тусовки. Мені здається величезною натяжкою, що текст такого жанру викликав би скандал - ну але умовності в описі мотивації (їх там у обох томах досить багато), можливо, списуються на жанр. Натомість у романі досить багато кпинів із літературних стереотипів (скажімо, якийсь письменник стверджує, що матері не можуть бути добрими письменницями, бо література не є для них найголовнішим пріоритетом), неминуча для Роулінґ критика соціального становища у Британії (на задньому плані apropos of nothing згадується, що уряд зменшує кількість безкоштовних адвокатів), добре виписаний герой з обмеженими можливостями (серйозно, коли ви востаннє бачили героя з обмеженими можливостями, який не зводиться до самого факту травми - але при цьому автор і не використовує травму суто як gimmick, типу як візок Чарльза Іксав'є?) і просто добре закручений сюжет. Мені більше подобається, коли читачам дають досить фактів, щоб і самим спробувати визначити вбивцю, але тут події розгортаються так швидко, що навіть побурчати про це не встигаєш.


О, ще давніше прочитала новий історичний бойовик Андрія Кокотюхи - "Київські бомби" . Мені свого часу не подобалися його детективи, натомість дуже сподобався "Червоний" (між іншим, щиро раджу - хоча б задля некарикатурних опонентів головного героя). Тож дуже зраділа, що він знову пише саме у цьому жанрі.
Виявляється, був такий період на початку ХХ століття, коли Київ був, фактично, столицею тероризму в Російській імперії - майже щотижня хтось влаштовував новий теракт, щось вибухало, в когось стріляли, групи найрізноманітніших ідейно-світоглядних спрямувань змагалися між собою в тому, щоб увійти в історію чи бодай вечірні новини. Герої цього роману - гурток українських націоналістів з одного боку і єврейських есерів з іншого, які, попри різні пріоритети, періодично виступають проти тих же чиновників.
Роман до останньої третини був цілком читабельний; на жаль, фінал тримається на ході, який хто тільки не пародіював, але тут використаному неіронічно й доведеному до абсурду. Крім того, цей роман - майже напевно невичитаний машинний переклад з російської: кожна сторінка дарує читачеві лінгвістичні відкриття штибу "наспілий наряд" (очевидно, в оригіналі був "подоспевший"), "вірний заробіток" (типу "певний"), "всякий раз" ("кожен"/"щоразу"), "вторинне" (не у значенні "неоригінальне", а у значенні "неважливе" - "вопрос вторичный"), і т.д., і т.п. Загалом, мав бути роман про тероризм, а вийшов - про важливість постаті редактора в сучукрліті.
pocketfull_of: (more pretentious than thou)
[personal profile] pocketfull_of
Я готуюся до складання іспиту з кандмінімуму, тож читаю багато української літературки й багато про це теревеню:)

"Хмари" Івана Нечуя-Левицького (1874) - здається, перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей текст, напевно, класно було б викладати у школі, апелюючи до відчуття тяглості традиції: "пам'ятаєте, діти, антиросійські демотиватори, які ви вчора виклали у фейсбучику? То Нечуй писав такі ж демотиватори". купка цитат )
"Хмари" документують перші дві великі хвилі перед-націоналізму й націоналізму на нашому ґрунті у ХІХ столітті. Перше покоління героїв (ватаг тульських семінаристів Степан Воздвиженський і українець Василь Дашкович) зустрічаються у 1830ті роки у бурсі Могилянської академії, що на той час - як і церква в цілому - вже стала інструментом русифікації, чи, якщо хочете, інкорпорації в імперську дійсність: цитата )
По ходу Воздвиженський і Дашкович знайомляться з дочками купця Сухобруса, який живе десь в тому блоці, де зараз "Каффа" на вулиці Сковороди. В історичному каноні Сухобруса - дика мішанка з Кутузова-цариці-і-ко і, з іншого боку, таки якогось козацького міфу (вважайте, це покоління Котляревського з відповідною специфікою), а от його доньки, з якими головні герої врешті й поберуться, вже інтегровані в низову провінційну імперську культуру, співають, карочє, російський шансон. Ну, від Воздвиженського у ментальній мапі Нечуя нічого й не чекаєш, а от Дашкович (умовно, це покоління Костомарова) після короткого флірту із зародковим етнографічним націоналізмом в такому середовищі перекидається на загальне й невиразне слов'янофільство: "Дашковичева філософія дуже широко хотіла розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов'янщину. Навпісля він і сам незчувся, як поминув Україну [...] Він зовсім заплутався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці [його рідне село] не впала й крапля з тієї праці вченої людини".
І от тут цікава фішка з концепцією українства. Попри наголошуванні на більшій інтелектуальній відкритості й тісніших у минулому зв'язках із ширшою європейською інтелектуальною спільнотою, для Дашковича українство концептуалізується виключно в термінах повернення до батьквіської хати-мазанки. (За іронією, поза прогресивними "Хмарами" Нечуй стоїть на позиціях, ближчих до Дашковичевих.) Але "Хмари" круті! "Хмари" вказують, що будь-яке конструювання культури - проект за означенням не ретрогадний, а модернізаційний, спрямований на створення спільноти у майбутньому, навіть якщо минуле при цьому активно використовується як архів корисних символів. Проект Дашковича невдалий, бо у нього українство - повернення до хатинки-мазанки в селі десь так до початку урбанізації й індустріалізації. Іронічний відступ: але навіть якщо вирішити плювати на те, що історія не стоїть на місці, й вирішувати повертатися в минуле, то як вирішити, в яке минуле вертатися? Чому в, умовно, 18 століття? Чому не в 14? Себто де зупинятися у пошуках абсолютної автентичності? Так рано чи пізно докотишся до заклику повернутися в печери, до мамонтів і шаблезубих тигрів, і тут вся інтелектуальна побудова й розіб'ється об брак шаблезубих тигрів. Note to a philosopher wannabe: в принципі, напевно, ви зацікавлені в тому, щоб ваша інтелектуальна побудова не розбилася об брак шаблезубих тигрів. У будь-якому разі, exeunt Дашкович, на сцену виходить наступне покоління - уже з політичними модернізаційними вимогами.
Минає якийсь час. Підростають доньки Воздвиженського і Дашковича, виховані в імперсько-французькій гімназії й цілковито відірвані від фольклорного коріння бла-бла. Їхній чар - спосіб виманити на сцену речника позитивної програми, такого Павла Радюка (це вже умовно Грінченкове покоління, чи що). Радюк не лише співає давні українські пісні, як то робили інші герої (ранній націоналізм зі збиранням фольклору, суто декоративна функція, ще й релегування національного питання до безпечного далекого минулого), а й говорить українською у багатьох контекстах. Радюк народовець: "- Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого". На жаль, наскільки я можу судити, фразу "Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму" Нечуй пише на повному серйозі - але тут важливе інше: постулювання українства як антиімперського демократичного вибору. Одразу після цієї фрази Радюк такий шмяк на стіл Ренана, Бюхнера, Феєрбаха, Прудона і заборонені цензурою твори Шевченка - вибір українства, таким чином, стає й вибором інтелектуальної Європи. В комплект до вибору українства входять: потреба розділити державу і церкву; вимога широкої народної освіти; врешті, новаторська на той час тема залучати до демократизаційного вибору інші гноблені меншини - на прикладі євреїв. Себто це вже не суто естетичний вибір, це політична програма, й інші персонажі це сприймають саме як політичну програму (і як заклик до сепаратизму - так, слово сепаратизм там звучить:)), а імперці навіть стверджують, що такі погляди хіба масони навіяли:). Порівняймо з тим, що вата несе нині - й на цій позитивній ноті закінчмо.
P.S. Тільки мені здається, що на цьому фото Нечуй виглядає, як зомбі?

"Люборацькі" Анатоля Свидницького (1862) - за словами Франка, «перший реалістичний роман на побутовому тлі». Написаний він у жанрі, за який тільки ледачий не критикував сучасну українську літературу (тож можна сказати, що автори не лінуються, а підтримують традицію!): це - не надто замаскована автобіографія хлопчика з маленького містечка, який приїжджає вчитися у трохи більше містечко, багато бухає, влипає у різні характерні студентські проблеми, отримує трохи соціальної мобільності вгору, одружившись, якщо перекладати на сучасні реалії, з донькою, умовно, ректора із квартирою на Подолі, а потім дауншифтерствує, спивається й картається. (Random factoid of the day: у ХІХ столітті "Крути" відміняли не за іменниковою парадигмою, а за прикметниковою: не "герої Крут", а "герої Крутих", якось так.)
Ну, насправді текст, звісно, про розпад історичних традицій на прикладі вимирання одного роду. Причому головна ударна доза меланхолії зосереджена навіть не в сюжеті (для того там ще й замало психологічної достовірності), а в структурі роману. "Люборацькі" - безмежно дигресивний текст, що вихиляється, як кривенька качечка, і варто читачці зосередитися на, строго кажучи, фабулі, як їй на голову валиться черговий детальний опис планування тогочасних містечок, чи переказ жартів бурсаків (які, скажімо, підводу називають subaqua - буквальний переклад латиною), чи опис побуту маєтків дрібної шляхти (штибу "двірських слуг звуть козаками і зодягають наче по-козацьки, аби нагадувати про поразку козаків"), чи опис страв, чи опис способу мандрів. Так не пишуть про те, що й без роману знайоме сучасникові. Так болісно вдивляються лише у те, чого вже немає, намагаючись, faute de mieux, вихопити в історії хоч слова. Цей проект має - а чого ви чекали від укрліт ХІХ ст.? - й вимір творення уявної спільноти. Свидницький, який народився далеко на Правобережжі, а жив і писав на Лівобережжі, конструює єдність, заповнюючи, де треба, інформаційні прогалини: "Лівобіцька і Правобіцька Україна - то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької".
Коротко сюжет: священик Гервасій Люборацький з Уманщини - із "тої давньої гонористої шляхти, що "nie pozwalam" в сенаті гукала" (зауважмо, що втрата історичної пам'яті й тут пов'язана із занепадом представницької демократії з отим "nie pozwalam"). Люборацький "почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні". Здобуття ж освіти, взагалі, вихід поза родинне середовище передбачає асиміляцію в іншу національну спільноту. Донька Люборацького Мася починає ідентифікуватися як полька, син Антось переходить на російську (опис побуту бурси: "На килимі колодка з-на п'ядь довжини, й на ній написано Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи - хто "мужичить". Її доти треба носить, доки не спіймаєш другого в такій же провині"). Очевидно, у тих спільнотах вони лишаються представниками другого сорту, маргіналізованими попри дотримання конвенцій - що обох (на різні способи) й губить, адже на рівних користатися привілеями тої спільноти вони не можуть. Інша ж донька Гервасія виходить заміж за присланого десь з Росії священика, який, випивши, її забиває на смерть. Все, фінал:) Ну, коротше, цей текст теж ледь не увійшов у блок "Усі померли".
Із несподіваного - знову феміністичний месідж! Скажімо, отака деконструкція сексистських уявлень, імпліцитно закладених в ідіоматику: "Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: "якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка чи молодиця, то кажуть "ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними" [...] Як жінка, то вже не "люди", а жінка та й годі".
Random factoid of the day-2: пам'ятаєте базове семіотичне визначення події у тексті? Подія - те, що дивує (ну, те, що перетинає межу семантичного поля, blah blah, same difference): так, наприклад, у літописі смерть не є подією. Так от, у "Люборацьких" (і у "Хмарах") не є подією народження дитини. Себто раптом згадують про якихось дітей, і ти така - стоп, які діти, звідки діти? А вони десь за кадром позаводилися, про це не вважають за потрібне згадувати окремо. Припускаю, бо все одно більшість повимирає, ну, як там на початку "Тіней забутих предків? "То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці." Але то вже інша історія.
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
http://pry4ilok.livejournal.com/1057548.html

Дочитала «Поклик зозулі» Роберта Гелбрейта-Джоан Роулінг. На відміну від більшості детективів, тут мені не особливо кортіло зазирнути в кінець, бо роман дуже кінематографічний: письменниця не просто в’яже фабулу, а малює картинку. В Лондоні я не бувала, тож мені дуже цікаво було роздивлятися ріжні його райони, помешкання, дворики, паби. Крім того, навіть у великороському перекладі проскакували милі особливості стилю письменниці: ледь помітне доброзичливе кепкування над героєм чи героїнею, грайливість, яку люде собі дозволяють в умовах безпеки і задоволення. Це нас не стосується, в нас коли й не війна, то самоїдство. Я люблю приватні особливості письменників, якщо вони не бундючні, а милі.
Усміхнуло, коли Джоан набридло гратися і вона розкрила карти, принаймні для свого кола фанів (не знайшла кращого слова, а воно ж напевно є). Одна з другорядних героїнь – фарфорово-порцелянова модель Сіара Портер. З нею випадково – це сталося як побічний ефект розслідування трагічної смерті її подруги – «перепихнувся» - так у перекладі – харАктерний, зовні дуже схожий на Жерара Депардьє, ветеран афганської війни головний герой роману Корморан Страйк. Отож, зовсім несподівано як для моделі її рівня, вона в розмові через слово вживає «тіпа». Ага, як Драко Мелфой:)
Думаю, Джоан замахнулася переплюнути самого Конана Дойля з його Шерлоком Холмсом. Страйк готується до поєдинку з Холмсом. І навіть є кандидатура на роль доктора Ватсона: це помічниця Страйка Робін. Така ж захоплена, трохи дилетантка - трохи наївна, але здібна.
У детективному грунті садівниці-чарівниці Джоан уже засіяні й визрівають зерна майбутніх сюжетів. Тільки зав'язаний – сюжет стосунків Робін і її нареченого Метью, при явній, хоч більше неусвідомленій симпатії дівчини до боса. Тільки зав'язаний – сюжет стосунків Страйка і красуні-аристократки Шарлоти, яка поскандалила з неотесою Страйком і заручилася зі своїм колишнім хлопцем зі свого кола. Це лише головні, а є ще й побічні претенденти на окремі сюжети й романи.
...Пишуть, що вже вийшов «Тутовий шовкопряд» - новий детектив із мнов прогнозованої серії про Страйка. Хоч мені від Роулінг більше хотілося б доброї казки.
gvynt: (Default)
[personal profile] gvynt


Що воно таке - лімерики?

Це такі коротенькі безглузді віршики кумедного змісту, що пишуться за особливими правилами:

- мають 5 рядків
- 1 рядок відповідає на питання "Хто?" та/або "Звідки?"
- 2 рядок відповідає на питання "Який?" або "Яка?"
- 3 та 4 рядок відповідають на питання "Що трапилося?"
- 5 рядок відповідає на питання "Чим закінчилося?"

Наприклад... )

Жила десь панянка, чий ніс
До стегон і нижче доріс.

Його доглядала старенька
Служниця, в ногах ще міцненька,

Щоб ніс не потрапив під віз.



Ще вільні переклади лімериків Едварда Ліра:

Жив сивий дідок біля Нілу,
Якому в житті не щастило,
Йому дали салату
Та зіграли сонату -
І туга його відпустила.


Один інженер зі Шри-Ланки,
Розкривав навстіж вікна щоранку
І кричав він: "Панове!
Ви бувайте здорові!" -
Підбадьоривши всіх на світанку.



Пропоную пограти у таку гру: давайте разом вигадувати лімерики, кожен по одному рядку. Свої варіанти може пропонувати кожний охочій, "сходи" коментарів для цього ідеально пасують. Хтось пише перший рядок, потім хтось підхоплює - і так далі, всього 5 рядків, але варіантів кожного рядка може бути безліч (в якості прикладу наводжу у коментарях існуючий віршик).

Для цього не треба бути поетом, просто пишіть усіляку смішну маячню - буде весело! :)


nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
1922-1924 роки. Позаду у Володимира Винниченка залишилася карколомна кар'єра революціонера і урядовця Української народної республіки, попереду маячила безпросвітна еміґрантська доля. А між ними, між минулим і майбутнім- цілих два роки вільного часу, щоб написати свій великий роман- утопію, за сумісництвом-- першу українську фантастичну книжку. Про політичну кар'єру Володимира Винниченка зараз знають практично всі. Хіба що хтось зовсім недолугий ще не висловився з приводу того, як треба було перебуваючи на перших посадах УНР розгромити всіх ворогів, не дати загинути юнакам під Крутами, врятувати державу і повиснути на віки вічні засидженим портретом в шкільному класі поряд з Шевченком. А от його творчість залишається мало відомою широкому загалу читачів. Read more... )
nik_adams: (Default)
[personal profile] nik_adams
Шолохов почав писати "Тихий Дон" в двадцять з невеличким хвостиком років, але, не зважаючи на юний вік автора, роман вийшов надзвичайно зрілим. Громадянська війна сприяла ранньому дорослішанню. Учора ти ще витирав з уст непросохле молоко, сьогодні керуєш дивізією і вирішуєш долі сотень випадкових людей, а вже завтра твоє м'ясо тягають ворони південними степами. Read more... )

Profile

litcom_ua: hem (Default)
Літературна спільнота

December 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 09:02 am
Powered by Dreamwidth Studios