(no subject)
Jul. 5th, 2014 02:45 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_of posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
litcom_uaЯ готуюся до складання іспиту з кандмінімуму, тож читаю багато української літературки й багато про це теревеню:)
"Хмари" Івана Нечуя-Левицького (1874) - здається, перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей текст, напевно, класно було б викладати у школі, апелюючи до відчуття тяглості традиції: "пам'ятаєте, діти, антиросійські демотиватори, які ви вчора виклали у фейсбучику? То Нечуй писав такі ж демотиватори". Закиди до російського загалу за півтора століття зворушливо не змінюються: просування своєї цивілізації засновують не на реальних здобутках, а на військовій силі ("Голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду!"); релігійний фанатизм у формальнощах при відсутності глибшої духовності ("мов вік прожили у скитах"); підміна релігійним фанатизмом реальної науки ("Гегель був єретик, а значить, дурень"); патріархальний домострой ("- Я задам їй такої російської пинхви, що вона не потрапить кудою втікать. Коло мене жінка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках [...] - То тобі треба наймички, а не жінки? - спитав Дашкович [українець]. - А я собі наймичку найму, а жінки покірної рабині не люблю" - взагалі, мотив жіночої освіти й рівноправ'я в родині там наскрізний і дуже важливий); ізоляціонізм і демонізацію західної цивілізації ("Варвари вже йдуть не од сходу сонця, не з Азії, а од заходу, з Парижа, - почав так протоєрей. - Ідуть і покладуть руїнами вже не твердині, а церкви й душі людей, всі постанови церкви й держави. Йдуть вони - і потопчуть ногами сім'ю, власність, все святе" - їй-бо, ну нічим же від мілонових з мізулінами не відрізняється).
"Хмари" документують перші дві великі хвилі перед-націоналізму й націоналізму на нашому ґрунті у ХІХ столітті. Перше покоління героїв (ватаг тульських семінаристів Степан Воздвиженський і українець Василь Дашкович) зустрічаються у 1830ті роки у бурсі Могилянської академії, що на той час - як і церква в цілому - вже стала інструментом русифікації, чи, якщо хочете, інкорпорації в імперську дійсність: "Замість латинського язика уряд завів великоруський [...] Академія зосталася дуже позаду од свого часу: в ній панувала схоластика [...] Світські науки були закутані в дух теології [...] З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам". Студентів з Росії принаджують вчитися там і потім приписують їх до церков в Україні, студентів з України ж, навпаки, посилають до Росії.
По ходу Воздвиженський і Дашкович знайомляться з дочками купця Сухобруса, який живе десь в тому блоці, де зараз "Каффа" на вулиці Сковороди. В історичному каноні Сухобруса - дика мішанка з Кутузова-цариці-і-ко і, з іншого боку, таки якогось козацького міфу (вважайте, це покоління Котляревського з відповідною специфікою), а от його доньки, з якими головні герої врешті й поберуться, вже інтегровані в низову провінційну імперську культуру, співають, карочє, російський шансон. Ну, від Воздвиженського у ментальній мапі Нечуя нічого й не чекаєш, а от Дашкович (умовно, це покоління Костомарова) після короткого флірту із зародковим етнографічним націоналізмом в такому середовищі перекидається на загальне й невиразне слов'янофільство: "Дашковичева філософія дуже широко хотіла розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов'янщину. Навпісля він і сам незчувся, як поминув Україну [...] Він зовсім заплутався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці [його рідне село] не впала й крапля з тієї праці вченої людини".
І от тут цікава фішка з концепцією українства. Попри наголошуванні на більшій інтелектуальній відкритості й тісніших у минулому зв'язках із ширшою європейською інтелектуальною спільнотою, для Дашковича українство концептуалізується виключно в термінах повернення до батьквіської хати-мазанки. (За іронією, поза прогресивними "Хмарами" Нечуй стоїть на позиціях, ближчих до Дашковичевих.) Але "Хмари" круті! "Хмари" вказують, що будь-яке конструювання культури - проект за означенням не ретрогадний, а модернізаційний, спрямований на створення спільноти у майбутньому, навіть якщо минуле при цьому активно використовується як архів корисних символів. Проект Дашковича невдалий, бо у нього українство - повернення до хатинки-мазанки в селі десь так до початку урбанізації й індустріалізації. Іронічний відступ: але навіть якщо вирішити плювати на те, що історія не стоїть на місці, й вирішувати повертатися в минуле, то як вирішити, в яке минуле вертатися? Чому в, умовно, 18 століття? Чому не в 14? Себто де зупинятися у пошуках абсолютної автентичності? Так рано чи пізно докотишся до заклику повернутися в печери, до мамонтів і шаблезубих тигрів, і тут вся інтелектуальна побудова й розіб'ється об брак шаблезубих тигрів. Note to a philosopher wannabe: в принципі, напевно, ви зацікавлені в тому, щоб ваша інтелектуальна побудова не розбилася об брак шаблезубих тигрів. У будь-якому разі, exeunt Дашкович, на сцену виходить наступне покоління - уже з політичними модернізаційними вимогами.
Минає якийсь час. Підростають доньки Воздвиженського і Дашковича, виховані в імперсько-французькій гімназії й цілковито відірвані від фольклорного коріння бла-бла. Їхній чар - спосіб виманити на сцену речника позитивної програми, такого Павла Радюка (це вже умовно Грінченкове покоління, чи що). Радюк не лише співає давні українські пісні, як то робили інші герої (ранній націоналізм зі збиранням фольклору, суто декоративна функція, ще й релегування національного питання до безпечного далекого минулого), а й говорить українською у багатьох контекстах. Радюк народовець: "- Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого". На жаль, наскільки я можу судити, фразу "Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму" Нечуй пише на повному серйозі - але тут важливе інше: постулювання українства як антиімперського демократичного вибору. Одразу після цієї фрази Радюк такий шмяк на стіл Ренана, Бюхнера, Феєрбаха, Прудона і заборонені цензурою твори Шевченка - вибір українства, таким чином, стає й вибором інтелектуальної Європи. В комплект до вибору українства входять: потреба розділити державу і церкву; вимога широкої народної освіти; врешті, новаторська на той час тема залучати до демократизаційного вибору інші гноблені меншини - на прикладі євреїв. Себто це вже не суто естетичний вибір, це політична програма, й інші персонажі це сприймають саме як політичну програму (і як заклик до сепаратизму - так, слово сепаратизм там звучить:)), а імперці навіть стверджують, що такі погляди хіба масони навіяли:). Порівняймо з тим, що вата несе нині - й на цій позитивній ноті закінчмо.
P.S. Тільки мені здається, що на цьому фото Нечуй виглядає, як зомбі?
"Люборацькі" Анатоля Свидницького (1862) - за словами Франка, «перший реалістичний роман на побутовому тлі». Написаний він у жанрі, за який тільки ледачий не критикував сучасну українську літературу (тож можна сказати, що автори не лінуються, а підтримують традицію!): це - не надто замаскована автобіографія хлопчика з маленького містечка, який приїжджає вчитися у трохи більше містечко, багато бухає, влипає у різні характерні студентські проблеми, отримує трохи соціальної мобільності вгору, одружившись, якщо перекладати на сучасні реалії, з донькою, умовно, ректора із квартирою на Подолі, а потім дауншифтерствує, спивається й картається. (Random factoid of the day: у ХІХ столітті "Крути" відміняли не за іменниковою парадигмою, а за прикметниковою: не "герої Крут", а "герої Крутих", якось так.)
Ну, насправді текст, звісно, про розпад історичних традицій на прикладі вимирання одного роду. Причому головна ударна доза меланхолії зосереджена навіть не в сюжеті (для того там ще й замало психологічної достовірності), а в структурі роману. "Люборацькі" - безмежно дигресивний текст, що вихиляється, як кривенька качечка, і варто читачці зосередитися на, строго кажучи, фабулі, як їй на голову валиться черговий детальний опис планування тогочасних містечок, чи переказ жартів бурсаків (які, скажімо, підводу називають subaqua - буквальний переклад латиною), чи опис побуту маєтків дрібної шляхти (штибу "двірських слуг звуть козаками і зодягають наче по-козацьки, аби нагадувати про поразку козаків"), чи опис страв, чи опис способу мандрів. Так не пишуть про те, що й без роману знайоме сучасникові. Так болісно вдивляються лише у те, чого вже немає, намагаючись, faute de mieux, вихопити в історії хоч слова. Цей проект має - а чого ви чекали від укрліт ХІХ ст.? - й вимір творення уявної спільноти. Свидницький, який народився далеко на Правобережжі, а жив і писав на Лівобережжі, конструює єдність, заповнюючи, де треба, інформаційні прогалини: "Лівобіцька і Правобіцька Україна - то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької".
Коротко сюжет: священик Гервасій Люборацький з Уманщини - із "тої давньої гонористої шляхти, що "nie pozwalam" в сенаті гукала" (зауважмо, що втрата історичної пам'яті й тут пов'язана із занепадом представницької демократії з отим "nie pozwalam"). Люборацький "почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні". Здобуття ж освіти, взагалі, вихід поза родинне середовище передбачає асиміляцію в іншу національну спільноту. Донька Люборацького Мася починає ідентифікуватися як полька, син Антось переходить на російську (опис побуту бурси: "На килимі колодка з-на п'ядь довжини, й на ній написано Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи - хто "мужичить". Її доти треба носить, доки не спіймаєш другого в такій же провині"). Очевидно, у тих спільнотах вони лишаються представниками другого сорту, маргіналізованими попри дотримання конвенцій - що обох (на різні способи) й губить, адже на рівних користатися привілеями тої спільноти вони не можуть. Інша ж донька Гервасія виходить заміж за присланого десь з Росії священика, який, випивши, її забиває на смерть. Все, фінал:) Ну, коротше, цей текст теж ледь не увійшов у блок "Усі померли".
Із несподіваного - знову феміністичний месідж! Скажімо, отака деконструкція сексистських уявлень, імпліцитно закладених в ідіоматику: "Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: "якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка чи молодиця, то кажуть "ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними" [...] Як жінка, то вже не "люди", а жінка та й годі".
Random factoid of the day-2: пам'ятаєте базове семіотичне визначення події у тексті? Подія - те, що дивує (ну, те, що перетинає межу семантичного поля, blah blah, same difference): так, наприклад, у літописі смерть не є подією. Так от, у "Люборацьких" (і у "Хмарах") не є подією народження дитини. Себто раптом згадують про якихось дітей, і ти така - стоп, які діти, звідки діти? А вони десь за кадром позаводилися, про це не вважають за потрібне згадувати окремо. Припускаю, бо все одно більшість повимирає, ну, як там на початку "Тіней забутих предків? "То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці." Але то вже інша історія.
"Хмари" Івана Нечуя-Левицького (1874) - здається, перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей текст, напевно, класно було б викладати у школі, апелюючи до відчуття тяглості традиції: "пам'ятаєте, діти, антиросійські демотиватори, які ви вчора виклали у фейсбучику? То Нечуй писав такі ж демотиватори". Закиди до російського загалу за півтора століття зворушливо не змінюються: просування своєї цивілізації засновують не на реальних здобутках, а на військовій силі ("Голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду!"); релігійний фанатизм у формальнощах при відсутності глибшої духовності ("мов вік прожили у скитах"); підміна релігійним фанатизмом реальної науки ("Гегель був єретик, а значить, дурень"); патріархальний домострой ("- Я задам їй такої російської пинхви, що вона не потрапить кудою втікать. Коло мене жінка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках [...] - То тобі треба наймички, а не жінки? - спитав Дашкович [українець]. - А я собі наймичку найму, а жінки покірної рабині не люблю" - взагалі, мотив жіночої освіти й рівноправ'я в родині там наскрізний і дуже важливий); ізоляціонізм і демонізацію західної цивілізації ("Варвари вже йдуть не од сходу сонця, не з Азії, а од заходу, з Парижа, - почав так протоєрей. - Ідуть і покладуть руїнами вже не твердині, а церкви й душі людей, всі постанови церкви й держави. Йдуть вони - і потопчуть ногами сім'ю, власність, все святе" - їй-бо, ну нічим же від мілонових з мізулінами не відрізняється). "Хмари" документують перші дві великі хвилі перед-націоналізму й націоналізму на нашому ґрунті у ХІХ столітті. Перше покоління героїв (ватаг тульських семінаристів Степан Воздвиженський і українець Василь Дашкович) зустрічаються у 1830ті роки у бурсі Могилянської академії, що на той час - як і церква в цілому - вже стала інструментом русифікації, чи, якщо хочете, інкорпорації в імперську дійсність: "Замість латинського язика уряд завів великоруський [...] Академія зосталася дуже позаду од свого часу: в ній панувала схоластика [...] Світські науки були закутані в дух теології [...] З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам". Студентів з Росії принаджують вчитися там і потім приписують їх до церков в Україні, студентів з України ж, навпаки, посилають до Росії.
По ходу Воздвиженський і Дашкович знайомляться з дочками купця Сухобруса, який живе десь в тому блоці, де зараз "Каффа" на вулиці Сковороди. В історичному каноні Сухобруса - дика мішанка з Кутузова-цариці-і-ко і, з іншого боку, таки якогось козацького міфу (вважайте, це покоління Котляревського з відповідною специфікою), а от його доньки, з якими головні герої врешті й поберуться, вже інтегровані в низову провінційну імперську культуру, співають, карочє, російський шансон. Ну, від Воздвиженського у ментальній мапі Нечуя нічого й не чекаєш, а от Дашкович (умовно, це покоління Костомарова) після короткого флірту із зародковим етнографічним націоналізмом в такому середовищі перекидається на загальне й невиразне слов'янофільство: "Дашковичева філософія дуже широко хотіла розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов'янщину. Навпісля він і сам незчувся, як поминув Україну [...] Він зовсім заплутався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці [його рідне село] не впала й крапля з тієї праці вченої людини".
І от тут цікава фішка з концепцією українства. Попри наголошуванні на більшій інтелектуальній відкритості й тісніших у минулому зв'язках із ширшою європейською інтелектуальною спільнотою, для Дашковича українство концептуалізується виключно в термінах повернення до батьквіської хати-мазанки. (За іронією, поза прогресивними "Хмарами" Нечуй стоїть на позиціях, ближчих до Дашковичевих.) Але "Хмари" круті! "Хмари" вказують, що будь-яке конструювання культури - проект за означенням не ретрогадний, а модернізаційний, спрямований на створення спільноти у майбутньому, навіть якщо минуле при цьому активно використовується як архів корисних символів. Проект Дашковича невдалий, бо у нього українство - повернення до хатинки-мазанки в селі десь так до початку урбанізації й індустріалізації. Іронічний відступ: але навіть якщо вирішити плювати на те, що історія не стоїть на місці, й вирішувати повертатися в минуле, то як вирішити, в яке минуле вертатися? Чому в, умовно, 18 століття? Чому не в 14? Себто де зупинятися у пошуках абсолютної автентичності? Так рано чи пізно докотишся до заклику повернутися в печери, до мамонтів і шаблезубих тигрів, і тут вся інтелектуальна побудова й розіб'ється об брак шаблезубих тигрів. Note to a philosopher wannabe: в принципі, напевно, ви зацікавлені в тому, щоб ваша інтелектуальна побудова не розбилася об брак шаблезубих тигрів. У будь-якому разі, exeunt Дашкович, на сцену виходить наступне покоління - уже з політичними модернізаційними вимогами.
Минає якийсь час. Підростають доньки Воздвиженського і Дашковича, виховані в імперсько-французькій гімназії й цілковито відірвані від фольклорного коріння бла-бла. Їхній чар - спосіб виманити на сцену речника позитивної програми, такого Павла Радюка (це вже умовно Грінченкове покоління, чи що). Радюк не лише співає давні українські пісні, як то робили інші герої (ранній націоналізм зі збиранням фольклору, суто декоративна функція, ще й релегування національного питання до безпечного далекого минулого), а й говорить українською у багатьох контекстах. Радюк народовець: "- Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого". На жаль, наскільки я можу судити, фразу "Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму" Нечуй пише на повному серйозі - але тут важливе інше: постулювання українства як антиімперського демократичного вибору. Одразу після цієї фрази Радюк такий шмяк на стіл Ренана, Бюхнера, Феєрбаха, Прудона і заборонені цензурою твори Шевченка - вибір українства, таким чином, стає й вибором інтелектуальної Європи. В комплект до вибору українства входять: потреба розділити державу і церкву; вимога широкої народної освіти; врешті, новаторська на той час тема залучати до демократизаційного вибору інші гноблені меншини - на прикладі євреїв. Себто це вже не суто естетичний вибір, це політична програма, й інші персонажі це сприймають саме як політичну програму (і як заклик до сепаратизму - так, слово сепаратизм там звучить:)), а імперці навіть стверджують, що такі погляди хіба масони навіяли:). Порівняймо з тим, що вата несе нині - й на цій позитивній ноті закінчмо.
P.S. Тільки мені здається, що на цьому фото Нечуй виглядає, як зомбі?
"Люборацькі" Анатоля Свидницького (1862) - за словами Франка, «перший реалістичний роман на побутовому тлі». Написаний він у жанрі, за який тільки ледачий не критикував сучасну українську літературу (тож можна сказати, що автори не лінуються, а підтримують традицію!): це - не надто замаскована автобіографія хлопчика з маленького містечка, який приїжджає вчитися у трохи більше містечко, багато бухає, влипає у різні характерні студентські проблеми, отримує трохи соціальної мобільності вгору, одружившись, якщо перекладати на сучасні реалії, з донькою, умовно, ректора із квартирою на Подолі, а потім дауншифтерствує, спивається й картається. (Random factoid of the day: у ХІХ столітті "Крути" відміняли не за іменниковою парадигмою, а за прикметниковою: не "герої Крут", а "герої Крутих", якось так.)Ну, насправді текст, звісно, про розпад історичних традицій на прикладі вимирання одного роду. Причому головна ударна доза меланхолії зосереджена навіть не в сюжеті (для того там ще й замало психологічної достовірності), а в структурі роману. "Люборацькі" - безмежно дигресивний текст, що вихиляється, як кривенька качечка, і варто читачці зосередитися на, строго кажучи, фабулі, як їй на голову валиться черговий детальний опис планування тогочасних містечок, чи переказ жартів бурсаків (які, скажімо, підводу називають subaqua - буквальний переклад латиною), чи опис побуту маєтків дрібної шляхти (штибу "двірських слуг звуть козаками і зодягають наче по-козацьки, аби нагадувати про поразку козаків"), чи опис страв, чи опис способу мандрів. Так не пишуть про те, що й без роману знайоме сучасникові. Так болісно вдивляються лише у те, чого вже немає, намагаючись, faute de mieux, вихопити в історії хоч слова. Цей проект має - а чого ви чекали від укрліт ХІХ ст.? - й вимір творення уявної спільноти. Свидницький, який народився далеко на Правобережжі, а жив і писав на Лівобережжі, конструює єдність, заповнюючи, де треба, інформаційні прогалини: "Лівобіцька і Правобіцька Україна - то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької".
Коротко сюжет: священик Гервасій Люборацький з Уманщини - із "тої давньої гонористої шляхти, що "nie pozwalam" в сенаті гукала" (зауважмо, що втрата історичної пам'яті й тут пов'язана із занепадом представницької демократії з отим "nie pozwalam"). Люборацький "почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні". Здобуття ж освіти, взагалі, вихід поза родинне середовище передбачає асиміляцію в іншу національну спільноту. Донька Люборацького Мася починає ідентифікуватися як полька, син Антось переходить на російську (опис побуту бурси: "На килимі колодка з-на п'ядь довжини, й на ній написано Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи - хто "мужичить". Її доти треба носить, доки не спіймаєш другого в такій же провині"). Очевидно, у тих спільнотах вони лишаються представниками другого сорту, маргіналізованими попри дотримання конвенцій - що обох (на різні способи) й губить, адже на рівних користатися привілеями тої спільноти вони не можуть. Інша ж донька Гервасія виходить заміж за присланого десь з Росії священика, який, випивши, її забиває на смерть. Все, фінал:) Ну, коротше, цей текст теж ледь не увійшов у блок "Усі померли".
Із несподіваного - знову феміністичний месідж! Скажімо, отака деконструкція сексистських уявлень, імпліцитно закладених в ідіоматику: "Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: "якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка чи молодиця, то кажуть "ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними" [...] Як жінка, то вже не "люди", а жінка та й годі".
Random factoid of the day-2: пам'ятаєте базове семіотичне визначення події у тексті? Подія - те, що дивує (ну, те, що перетинає межу семантичного поля, blah blah, same difference): так, наприклад, у літописі смерть не є подією. Так от, у "Люборацьких" (і у "Хмарах") не є подією народження дитини. Себто раптом згадують про якихось дітей, і ти така - стоп, які діти, звідки діти? А вони десь за кадром позаводилися, про це не вважають за потрібне згадувати окремо. Припускаю, бо все одно більшість повимирає, ну, як там на початку "Тіней забутих предків? "То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці." Але то вже інша історія.
