Літературна спільнота

Small Change trilogy by Jo Walton ("Farthing", "Ha'Penny", "Half a Crown")
Джо Волтон відома як авторка фентезі, але я методом рендомного тику чомусь натрапляю саме на ті її тексти, які без драконів. Щоправда, її роман "Among Others" свого часу зібрав усі головні фантастичні премії (Nebula, Hugo, the British Fantasy Award), й він безперечно про любов до жанру, але як раз присутність фантастичного елементу там під великим питанням. Себто розповідь в ньому ведеться від першої особи й оповідачка у фантастичний елемент вірить, але його присутність більше нічим не підтверджена. (Скажімо, оповідачка і її сестра беруться розчакловувати землю: на районі є хімзавод, від якого навколо все повимирало й ті пустирі дівчатка називають Мордором. Вони пробираються вночі на територію, і, "як підказали їм феї", кидають у отруйну баюру квіти, загадуючи бажання, щоб завод зник. Нічого на позір не міняється, одна каже: "Не подіяло". Але ж подіяло! У газетах наступного ранку заголовки: "Завод закривається, тисячі робітників втрачають роботу". Далі весь роман і тримається на отому балансуванні між магічним мисленням і життєвими реаліями.)
У будь-якому разі, зараз оце я прочитала її трилогію "Small Change": думала, буду себе винагороджувати черговим томиком за кожні, скажімо, 5 книжок до екзамену - але врешті заковтала цю трилогію темпами по півтори томи за день і дуже жалкую, що немає продовження. Бо в мене немає сили волі, а політичні триллери в альтернативній історії читаються жвавіше, ніж історія версифікації абощо (сподіваюся, це не свідчить про мою глибоку профнепридатність як філолога).
Трилогія "Small Change" починається як затишний детектив у старій-добрій Англії (Дороті Сеєрс, Агата Крісті, ота генетична лінія). Кінець 1940х років. У маєтку збирається гурток, який вирішує долю британської політики. Увесь побутовий шарм "Даунтонського аббатства" можна гребти ложкою: глючні, але по-своєму колоритні родичі, строго регламентований побут, капелюшки, перевдягання до вечері. Дрібні родинні скандали: єдина спадкоємиця давнього аристократичного роду(ТМ) одружується з євреєм. І аж тут, у її розмові з батьком, випливає головна сюжетна фішка роману: "- Ти це робиш точно не для того, щоб випендритися перед родиною? А то, знаєш, у Німеччині за таке... - Таточку, але ж ти подбав про те, щоб кордон Третього Рейху проходив по Англійському каналу". Коротше, це - альтернативна історія, де США у Другу світову не втручається, Британія у 1941 році підписує з Гітлером мир, Черчіля, який виступав за війну до перемоги, вважають параноїдальним мудаком, уся Європа - Третій Рейх, а десь на задньому плані - наскрізний жарт роману - періодично переходить із рук до рук Курськ. Але це все спочатку привертає значно менше уваги, аніж вибір сукні чи останні плітки із світського життя. Тим паче, у маєтку відбувається вбивство: отруєно одного важливого політика, під підозрою - приблизно всі ключові гравці цього альтернативного політикуму (плюс бідаха-чоловік головної героїні). І спочатку це все виглядає таки як затишний детектив у замкнутому просторі - аж доки не починається політичний трилер.
Усі три романи трилогії вибудувані за структурою, яку я взагалі дуже не люблю - чергування оповідачів: один розділ від першої особи героїні (в кожному романі іншої), інший - від третьої особи, сконцентрованої на детективі Кармайклі, який розслідує усі справи. Проблема цієї структури в тому, що зазвичай хтось із персонажів подобається більше, ніж інші, тож решту частин доводиться обтяжливо прогортувати. Але тут авторка вдало грається, створюючи напругу навколо того, що різні герої мають різні порції інформації (що для детектива хороший хід). Трилогія ж насправді про те, що немає такої людини, на яку не можна було б за потреби натиснути, й нема такої підлоти, яку не зробив би ідеаліст, якщо на нього натиснути достатньо сильно. Той же Кармайкл проходить шлях від ліберала до голови місцевого Гестапо (бо захищає тих, хто любить; бо певен, що як голова Гестапо хоч когось зможе порятувати - а інші кандидати на посаду, можливо, й не рятуватимуть нікого). Тоталітаризми у сучасній західній жанровій літературі часто виглядають психологічно непереконливо, але у Джо Волтон все виглядає цілком жвавенько: і про те, як люди радо відмовляються від багатьох свобод задля ілюзії безпеки від старанно конструйованої урядом загрози, і про те, як вже друге покоління, що виростає за такого уряду, мало що знає і розуміє, загалом, цілком дотепно і читабельно.
Elevator pitch: "Даунтонське абатство", герої якого вважають, що фашизм - це дуже весело.

"The Silkworm" by Robert Galbraith (JK Rowling)
Півтора роки тому світ побачив такий собі детектив-неонуар "The Cuckoo's Calling" - дебют Роберта Ґелбрайта, який, як повідомляє сайт видавництва, відслужив у армії і працював у сфері безпеки. Рік тому літературним світом прокотився гучний скандал, коли хтось злив у твіттері інформацію, що Роберт Ґелбрайт - ніякий не ветеран, а цілком собі Дж.К. Роулінґ. Роман, який отримав непогані відгуки й незле, хоча й не блискуче продавався, одразу став бестселером, і от маємо вже й продовження.
Ну, нуар - жанр, традиції якого скріплені літрами й літрами рідкого тестостерону. Квадратні підборіддя, герої з трагічним минулим, you know the spiel. Роулінґ ці умовності трохи облагороджує. Головний герой, безперечно, відповідає законам жанру: ветеран, який втратив ногу в Афганістані й має тяжку родинну історію, намагається (не надто успішно) заробити копійчину, відкривши приватне детективне агентство у Лондоні. Коли агентство з підбору тимчасових робітників посилає йому в помічниці блондинку модельної зовнішності, я вже морально готувалася, що функції блондинки будуть виключно в тому, що гарно виснути в нього на руці й бути damsel in distress - аж ні, бог милував. Блондинка лишається на цій низькооплачуваній, невдячній і подекуди небезпечній роботі, бо вона з дитинства мріяла стати детективом. Коли ви востаннє бачили у стереотипно маскулінному жанрі жінок із власними мріями і амбіціями, які не зводяться до любовного інтересу чи знищення світу? (Блондинка ця, Робін - чудова, моя улюблена героїня цієї серії.)
У другому томі цієї серії детектив розслідує убивство письменника, який зник, лишивши по собі roman à clef, де розповів усе, що думає, про життєві й сексуальні вподобання приблизно цілої лондонської літературної тусовки. Мені здається величезною натяжкою, що текст такого жанру викликав би скандал - ну але умовності в описі мотивації (їх там у обох томах досить багато), можливо, списуються на жанр. Натомість у романі досить багато кпинів із літературних стереотипів (скажімо, якийсь письменник стверджує, що матері не можуть бути добрими письменницями, бо література не є для них найголовнішим пріоритетом), неминуча для Роулінґ критика соціального становища у Британії (на задньому плані apropos of nothing згадується, що уряд зменшує кількість безкоштовних адвокатів), добре виписаний герой з обмеженими можливостями (серйозно, коли ви востаннє бачили героя з обмеженими можливостями, який не зводиться до самого факту травми - але при цьому автор і не використовує травму суто як gimmick, типу як візок Чарльза Іксав'є?) і просто добре закручений сюжет. Мені більше подобається, коли читачам дають досить фактів, щоб і самим спробувати визначити вбивцю, але тут події розгортаються так швидко, що навіть побурчати про це не встигаєш.


О, ще давніше прочитала новий історичний бойовик Андрія Кокотюхи - "Київські бомби" . Мені свого часу не подобалися його детективи, натомість дуже сподобався "Червоний" (між іншим, щиро раджу - хоча б задля некарикатурних опонентів головного героя). Тож дуже зраділа, що він знову пише саме у цьому жанрі.
Виявляється, був такий період на початку ХХ століття, коли Київ був, фактично, столицею тероризму в Російській імперії - майже щотижня хтось влаштовував новий теракт, щось вибухало, в когось стріляли, групи найрізноманітніших ідейно-світоглядних спрямувань змагалися між собою в тому, щоб увійти в історію чи бодай вечірні новини. Герої цього роману - гурток українських націоналістів з одного боку і єврейських есерів з іншого, які, попри різні пріоритети, періодично виступають проти тих же чиновників.
Роман до останньої третини був цілком читабельний; на жаль, фінал тримається на ході, який хто тільки не пародіював, але тут використаному неіронічно й доведеному до абсурду. Крім того, цей роман - майже напевно невичитаний машинний переклад з російської: кожна сторінка дарує читачеві лінгвістичні відкриття штибу "наспілий наряд" (очевидно, в оригіналі був "подоспевший"), "вірний заробіток" (типу "певний"), "всякий раз" ("кожен"/"щоразу"), "вторинне" (не у значенні "неоригінальне", а у значенні "неважливе" - "вопрос вторичный"), і т.д., і т.п. Загалом, мав бути роман про тероризм, а вийшов - про важливість постаті редактора в сучукрліті.