(no subject)

[pocketfull_of]

Ось як починається автобіографія Василя Стефаника: "Мій батько Семен і мати Оксана повмирали та ще мої сестри - Марія (старша від мене на два роки) та Параска й мої братики - Юрко та Володимир. Моя жінка, Ольга з Гамораків, умерла на початку року 1914. Це минуле й теперішнє моєї родини в числах". З цього добре видно, що природжений оптимізм, коли він є, так легко не приховаєш. Не вдаваймо, що це не смішно. Скажімо, початок "Новини" ("У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася") - це, arguably, найсильніші перші речення в цілій українській літературі, але є тонка межа між крайнім розпачем і чимось поза межею сприйняття, абсурдом, на який можна відповісти хіба сміхом. Скажімо, як можна не сміятися на першому абзаці "Синьої книжечки"? "Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак. Але як умерла йому жінка, а з нею і два хлопці, та й Антін як не той став". Себто, власне, я підозрюю, що абсурдність тут цілком зумисна.
Стефаник - одна суцільна ілюстрація тези, що фабула це ніщо, а сюжет це все. Фабули у Стефаника мало чим відрізняються від, скажімо, фабул у Марка Вовчка, але при цьому він - один з найсильніших авторів укрліту, на браку перекладів з якого, нмд, багато втратив і тогочасний європейський літературний ландшафт, а твори Марка Вовчка, знов-таки, нмд, постаріли погано. Себто на фабульному рівні Стефаник відрізняється хіба тим, що не ідеалізує селян, а незмінно повторює, що життя у злигоднях і повна безнадія характеру ще нікому не покращували. (Взагалі, це якась західняцька фішка. Наддніпрянці: Селяни - втілення духовності <3 Західняки (Павлик, Кобилянська, Стефаник і т.д.): Ви коли востаннє ту темну і вбивчу масу бачили, лол?) Його інтерпретація видається мені значно об'ємнішою і достовірнішою, але це ще не робить літературу доброю, ну й навпаки, я люблю багато книжок, які на міметичність і не претендують (магія, ельфи, всяке таке) - коротше, не в "реалізмі" справа. Загалом, Стефаника я сильно й ірраціонально люблю, але не знаю, як до нього аналітично підступитися. Але оскільки мені все ж потрібно щось до осені пам'ятати:

Марко Вовчок пише про конкретні суспільні й історичні обставини (от інститут кріпацтва, він поганий). Василь Стефаник універсалізує проблеми своїх героїв. "Камінний хрест" - це, безперечно, наша локалізація міфу про Сізіфа, й то близька до значно пізніших екзистенціалістів (Камю): буття позбавлене вищого сенсу, ніхто всерйоз не вірить у можливість виходу, крім як у могилу (Канада подається як "той світ"), а попри те, герої щасливі у своїх тяжких самодостатніх жестах. Знов-таки, щось античне чується у "Злодії": селяни ловлять злодія на гарячому і збираються його убивати, перед тим по-добросусідськи п'ють разом, усі "на сумління мнєкі", але є вищий закон того, як треба чинити, і вони йому коритимуться.
Що ж до структурного: Стефаник створив собі маленьке королівство з порівнянь і панує в ньому без конкурентів аж досі. Ні в кого в укрліті, здається, настільки близьких стосунків із порівняннями ще не було. Після того, що він зробив із порівняннями, він як порядна людина мусив би з ними одружитися. Скажімо, у "Камінному хресті" на десять сторінок живого тексту порівнянь моделі "Х, як Z" набирається аж 55 (це більше, ніж ви говорите за рік. це дофіга) - і решта оповідань десь такі ж. Скажімо, коли йому треба описати жах і безпорадність перед хворобою, перед тілом, яке відмовляється слухатися, от що він у "Катрусі" робить: "Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих". І оцей страшний образ деформації робить усе, що треба для ефекту. Чи, опис помирання у "Сама-самісінька", поступова дегуманізація, перехід до категорії не-людини: "Як перевалений хрущик, лежала баба".
Якобсон стверджує, що мовлення відбувається внаслідок двох операцій - відбору на одному синтаксичному рівні (ну, як в тому анекдоті - "тільки не академік, а дядь-Вася з заводу, і не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв") і комбінування у більші структури (додавання присудків, додатків і т.д.). Ну от ці порівняння Стефаниківські справляють враження повного колапсу на етапі відбору: ці слабкі і минущі люди, що не знають якоїсь правди про себе (зауважмо: майже повна відсутність внутрішніх монологів чи взагалі емоцій, навіть коли вони йдуть топити своїх дітей - тут дуже прикметне "сльози плили, як вода з нори" у "Стратився", себто сльози ніби є не виявом емоцій, а природнім явищем), легко перетинають межу між мертвим і живим, легко ототожнюються з тим, що вони роблять (це вже до сізіфівської радості). Ну, про ототожнення із ділом своїх рук - скажімо, в "Синій книжечці" монолог чоловіка, який пропив хату й тепер її полишає: "Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов - так заплакала". Його емоції перенесено на хату, вони з хатов наче й взаємозамінні.
Коротше, з цими невротичними незчисленними порівняннями можна виводити мораль, що розпад традиційної спільноти відображено розпадом на рівні синтаксичному. Якось так.