(no subject)

[pocketfull_of]

Я готуюся до складання іспиту з кандмінімуму, тож читаю багато української літературки й багато про це теревеню:)

"Хмари" Івана Нечуя-Левицького (1874) - здається, перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей текст, напевно, класно було б викладати у школі, апелюючи до відчуття тяглості традиції: "пам'ятаєте, діти, антиросійські демотиватори, які ви вчора виклали у фейсбучику? То Нечуй писав такі ж демотиватори". ( купка цитат )

"Хмари" документують перші дві великі хвилі перед-націоналізму й націоналізму на нашому ґрунті у ХІХ столітті. Перше покоління героїв (ватаг тульських семінаристів Степан Воздвиженський і українець Василь Дашкович) зустрічаються у 1830ті роки у бурсі Могилянської академії, що на той час - як і церква в цілому - вже стала інструментом русифікації, чи, якщо хочете, інкорпорації в імперську дійсність: ( цитата )

По ходу Воздвиженський і Дашкович знайомляться з дочками купця Сухобруса, який живе десь в тому блоці, де зараз "Каффа" на вулиці Сковороди. В історичному каноні Сухобруса - дика мішанка з Кутузова-цариці-і-ко і, з іншого боку, таки якогось козацького міфу (вважайте, це покоління Котляревського з відповідною специфікою), а от його доньки, з якими головні герої врешті й поберуться, вже інтегровані в низову провінційну імперську культуру, співають, карочє, російський шансон. Ну, від Воздвиженського у ментальній мапі Нечуя нічого й не чекаєш, а от Дашкович (умовно, це покоління Костомарова) після короткого флірту із зародковим етнографічним націоналізмом в такому середовищі перекидається на загальне й невиразне слов'янофільство: "Дашковичева філософія дуже широко хотіла розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов'янщину. Навпісля він і сам незчувся, як поминув Україну [...] Він зовсім заплутався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці [його рідне село] не впала й крапля з тієї праці вченої людини".
І от тут цікава фішка з концепцією українства. Попри наголошуванні на більшій інтелектуальній відкритості й тісніших у минулому зв'язках із ширшою європейською інтелектуальною спільнотою, для Дашковича українство концептуалізується виключно в термінах повернення до батьквіської хати-мазанки. (За іронією, поза прогресивними "Хмарами" Нечуй стоїть на позиціях, ближчих до Дашковичевих.) Але "Хмари" круті! "Хмари" вказують, що будь-яке конструювання культури - проект за означенням не ретрогадний, а модернізаційний, спрямований на створення спільноти у майбутньому, навіть якщо минуле при цьому активно використовується як архів корисних символів. Проект Дашковича невдалий, бо у нього українство - повернення до хатинки-мазанки в селі десь так до початку урбанізації й індустріалізації. Іронічний відступ: але навіть якщо вирішити плювати на те, що історія не стоїть на місці, й вирішувати повертатися в минуле, то як вирішити, в яке минуле вертатися? Чому в, умовно, 18 століття? Чому не в 14? Себто де зупинятися у пошуках абсолютної автентичності? Так рано чи пізно докотишся до заклику повернутися в печери, до мамонтів і шаблезубих тигрів, і тут вся інтелектуальна побудова й розіб'ється об брак шаблезубих тигрів. Note to a philosopher wannabe: в принципі, напевно, ви зацікавлені в тому, щоб ваша інтелектуальна побудова не розбилася об брак шаблезубих тигрів. У будь-якому разі, exeunt Дашкович, на сцену виходить наступне покоління - уже з політичними модернізаційними вимогами.
Минає якийсь час. Підростають доньки Воздвиженського і Дашковича, виховані в імперсько-французькій гімназії й цілковито відірвані від фольклорного коріння бла-бла. Їхній чар - спосіб виманити на сцену речника позитивної програми, такого Павла Радюка (це вже умовно Грінченкове покоління, чи що). Радюк не лише співає давні українські пісні, як то робили інші герої (ранній націоналізм зі збиранням фольклору, суто декоративна функція, ще й релегування національного питання до безпечного далекого минулого), а й говорить українською у багатьох контекстах. Радюк народовець: "- Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого". На жаль, наскільки я можу судити, фразу "Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму" Нечуй пише на повному серйозі - але тут важливе інше: постулювання українства як антиімперського демократичного вибору. Одразу після цієї фрази Радюк такий шмяк на стіл Ренана, Бюхнера, Феєрбаха, Прудона і заборонені цензурою твори Шевченка - вибір українства, таким чином, стає й вибором інтелектуальної Європи. В комплект до вибору українства входять: потреба розділити державу і церкву; вимога широкої народної освіти; врешті, новаторська на той час тема залучати до демократизаційного вибору інші гноблені меншини - на прикладі євреїв. Себто це вже не суто естетичний вибір, це політична програма, й інші персонажі це сприймають саме як політичну програму (і як заклик до сепаратизму - так, слово сепаратизм там звучить:)), а імперці навіть стверджують, що такі погляди хіба масони навіяли:). Порівняймо з тим, що вата несе нині - й на цій позитивній ноті закінчмо.
P.S. Тільки мені здається, що на цьому фото Нечуй виглядає, як зомбі?

"Люборацькі" Анатоля Свидницького (1862) - за словами Франка, «перший реалістичний роман на побутовому тлі». Написаний він у жанрі, за який тільки ледачий не критикував сучасну українську літературу (тож можна сказати, що автори не лінуються, а підтримують традицію!): це - не надто замаскована автобіографія хлопчика з маленького містечка, який приїжджає вчитися у трохи більше містечко, багато бухає, влипає у різні характерні студентські проблеми, отримує трохи соціальної мобільності вгору, одружившись, якщо перекладати на сучасні реалії, з донькою, умовно, ректора із квартирою на Подолі, а потім дауншифтерствує, спивається й картається. (Random factoid of the day: у ХІХ столітті "Крути" відміняли не за іменниковою парадигмою, а за прикметниковою: не "герої Крут", а "герої Крутих", якось так.)
Ну, насправді текст, звісно, про розпад історичних традицій на прикладі вимирання одного роду. Причому головна ударна доза меланхолії зосереджена навіть не в сюжеті (для того там ще й замало психологічної достовірності), а в структурі роману. "Люборацькі" - безмежно дигресивний текст, що вихиляється, як кривенька качечка, і варто читачці зосередитися на, строго кажучи, фабулі, як їй на голову валиться черговий детальний опис планування тогочасних містечок, чи переказ жартів бурсаків (які, скажімо, підводу називають subaqua - буквальний переклад латиною), чи опис побуту маєтків дрібної шляхти (штибу "двірських слуг звуть козаками і зодягають наче по-козацьки, аби нагадувати про поразку козаків"), чи опис страв, чи опис способу мандрів. Так не пишуть про те, що й без роману знайоме сучасникові. Так болісно вдивляються лише у те, чого вже немає, намагаючись, faute de mieux, вихопити в історії хоч слова. Цей проект має - а чого ви чекали від укрліт ХІХ ст.? - й вимір творення уявної спільноти. Свидницький, який народився далеко на Правобережжі, а жив і писав на Лівобережжі, конструює єдність, заповнюючи, де треба, інформаційні прогалини: "Лівобіцька і Правобіцька Україна - то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької".
Коротко сюжет: священик Гервасій Люборацький з Уманщини - із "тої давньої гонористої шляхти, що "nie pozwalam" в сенаті гукала" (зауважмо, що втрата історичної пам'яті й тут пов'язана із занепадом представницької демократії з отим "nie pozwalam"). Люборацький "почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні". Здобуття ж освіти, взагалі, вихід поза родинне середовище передбачає асиміляцію в іншу національну спільноту. Донька Люборацького Мася починає ідентифікуватися як полька, син Антось переходить на російську (опис побуту бурси: "На килимі колодка з-на п'ядь довжини, й на ній написано Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи - хто "мужичить". Її доти треба носить, доки не спіймаєш другого в такій же провині"). Очевидно, у тих спільнотах вони лишаються представниками другого сорту, маргіналізованими попри дотримання конвенцій - що обох (на різні способи) й губить, адже на рівних користатися привілеями тої спільноти вони не можуть. Інша ж донька Гервасія виходить заміж за присланого десь з Росії священика, який, випивши, її забиває на смерть. Все, фінал:) Ну, коротше, цей текст теж ледь не увійшов у блок "Усі померли".
Із несподіваного - знову феміністичний месідж! Скажімо, отака деконструкція сексистських уявлень, імпліцитно закладених в ідіоматику: "Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: "якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка чи молодиця, то кажуть "ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними" [...] Як жінка, то вже не "люди", а жінка та й годі".
Random factoid of the day-2: пам'ятаєте базове семіотичне визначення події у тексті? Подія - те, що дивує (ну, те, що перетинає межу семантичного поля, blah blah, same difference): так, наприклад, у літописі смерть не є подією. Так от, у "Люборацьких" (і у "Хмарах") не є подією народження дитини. Себто раптом згадують про якихось дітей, і ти така - стоп, які діти, звідки діти? А вони десь за кадром позаводилися, про це не вважають за потрібне згадувати окремо. Припускаю, бо все одно більшість повимирає, ну, як там на початку "Тіней забутих предків? "То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці." Але то вже інша історія.

(no subject)

[pocketfull_of]

Small Change trilogy by Jo Walton ("Farthing", "Ha'Penny", "Half a Crown")
Джо Волтон відома як авторка фентезі, але я методом рендомного тику чомусь натрапляю саме на ті її тексти, які без драконів. Щоправда, її роман "Among Others" свого часу зібрав усі головні фантастичні премії (Nebula, Hugo, the British Fantasy Award), й він безперечно про любов до жанру, але як раз присутність фантастичного елементу там під великим питанням. Себто розповідь в ньому ведеться від першої особи й оповідачка у фантастичний елемент вірить, але його присутність більше нічим не підтверджена. (Скажімо, оповідачка і її сестра беруться розчакловувати землю: на районі є хімзавод, від якого навколо все повимирало й ті пустирі дівчатка називають Мордором. Вони пробираються вночі на територію, і, "як підказали їм феї", кидають у отруйну баюру квіти, загадуючи бажання, щоб завод зник. Нічого на позір не міняється, одна каже: "Не подіяло". Але ж подіяло! У газетах наступного ранку заголовки: "Завод закривається, тисячі робітників втрачають роботу". Далі весь роман і тримається на отому балансуванні між магічним мисленням і життєвими реаліями.)
У будь-якому разі, зараз оце я прочитала її трилогію "Small Change": думала, буду себе винагороджувати черговим томиком за кожні, скажімо, 5 книжок до екзамену - але врешті заковтала цю трилогію темпами по півтори томи за день і дуже жалкую, що немає продовження. Бо в мене немає сили волі, а політичні триллери в альтернативній історії читаються жвавіше, ніж історія версифікації абощо (сподіваюся, це не свідчить про мою глибоку профнепридатність як філолога).
Трилогія "Small Change" починається як затишний детектив у старій-добрій Англії (Дороті Сеєрс, Агата Крісті, ота генетична лінія). Кінець 1940х років. У маєтку збирається гурток, який вирішує долю британської політики. Увесь побутовий шарм "Даунтонського аббатства" можна гребти ложкою: глючні, але по-своєму колоритні родичі, строго регламентований побут, капелюшки, перевдягання до вечері. Дрібні родинні скандали: єдина спадкоємиця давнього аристократичного роду(ТМ) одружується з євреєм. І аж тут, у її розмові з батьком, випливає головна сюжетна фішка роману: "- Ти це робиш точно не для того, щоб випендритися перед родиною? А то, знаєш, у Німеччині за таке... - Таточку, але ж ти подбав про те, щоб кордон Третього Рейху проходив по Англійському каналу". Коротше, це - альтернативна історія, де США у Другу світову не втручається, Британія у 1941 році підписує з Гітлером мир, Черчіля, який виступав за війну до перемоги, вважають параноїдальним мудаком, уся Європа - Третій Рейх, а десь на задньому плані - наскрізний жарт роману - періодично переходить із рук до рук Курськ. Але це все спочатку привертає значно менше уваги, аніж вибір сукні чи останні плітки із світського життя. Тим паче, у маєтку відбувається вбивство: отруєно одного важливого політика, під підозрою - приблизно всі ключові гравці цього альтернативного політикуму (плюс бідаха-чоловік головної героїні). І спочатку це все виглядає таки як затишний детектив у замкнутому просторі - аж доки не починається політичний трилер.
Усі три романи трилогії вибудувані за структурою, яку я взагалі дуже не люблю - чергування оповідачів: один розділ від першої особи героїні (в кожному романі іншої), інший - від третьої особи, сконцентрованої на детективі Кармайклі, який розслідує усі справи. Проблема цієї структури в тому, що зазвичай хтось із персонажів подобається більше, ніж інші, тож решту частин доводиться обтяжливо прогортувати. Але тут авторка вдало грається, створюючи напругу навколо того, що різні герої мають різні порції інформації (що для детектива хороший хід). Трилогія ж насправді про те, що немає такої людини, на яку не можна було б за потреби натиснути, й нема такої підлоти, яку не зробив би ідеаліст, якщо на нього натиснути достатньо сильно. Той же Кармайкл проходить шлях від ліберала до голови місцевого Гестапо (бо захищає тих, хто любить; бо певен, що як голова Гестапо хоч когось зможе порятувати - а інші кандидати на посаду, можливо, й не рятуватимуть нікого). Тоталітаризми у сучасній західній жанровій літературі часто виглядають психологічно непереконливо, але у Джо Волтон все виглядає цілком жвавенько: і про те, як люди радо відмовляються від багатьох свобод задля ілюзії безпеки від старанно конструйованої урядом загрози, і про те, як вже друге покоління, що виростає за такого уряду, мало що знає і розуміє, загалом, цілком дотепно і читабельно.
Elevator pitch: "Даунтонське абатство", герої якого вважають, що фашизм - це дуже весело.

"The Silkworm" by Robert Galbraith (JK Rowling)
Півтора роки тому світ побачив такий собі детектив-неонуар "The Cuckoo's Calling" - дебют Роберта Ґелбрайта, який, як повідомляє сайт видавництва, відслужив у армії і працював у сфері безпеки. Рік тому літературним світом прокотився гучний скандал, коли хтось злив у твіттері інформацію, що Роберт Ґелбрайт - ніякий не ветеран, а цілком собі Дж.К. Роулінґ. Роман, який отримав непогані відгуки й незле, хоча й не блискуче продавався, одразу став бестселером, і от маємо вже й продовження.
Ну, нуар - жанр, традиції якого скріплені літрами й літрами рідкого тестостерону. Квадратні підборіддя, герої з трагічним минулим, you know the spiel. Роулінґ ці умовності трохи облагороджує. Головний герой, безперечно, відповідає законам жанру: ветеран, який втратив ногу в Афганістані й має тяжку родинну історію, намагається (не надто успішно) заробити копійчину, відкривши приватне детективне агентство у Лондоні. Коли агентство з підбору тимчасових робітників посилає йому в помічниці блондинку модельної зовнішності, я вже морально готувалася, що функції блондинки будуть виключно в тому, що гарно виснути в нього на руці й бути damsel in distress - аж ні, бог милував. Блондинка лишається на цій низькооплачуваній, невдячній і подекуди небезпечній роботі, бо вона з дитинства мріяла стати детективом. Коли ви востаннє бачили у стереотипно маскулінному жанрі жінок із власними мріями і амбіціями, які не зводяться до любовного інтересу чи знищення світу? (Блондинка ця, Робін - чудова, моя улюблена героїня цієї серії.)
У другому томі цієї серії детектив розслідує убивство письменника, який зник, лишивши по собі roman à clef, де розповів усе, що думає, про життєві й сексуальні вподобання приблизно цілої лондонської літературної тусовки. Мені здається величезною натяжкою, що текст такого жанру викликав би скандал - ну але умовності в описі мотивації (їх там у обох томах досить багато), можливо, списуються на жанр. Натомість у романі досить багато кпинів із літературних стереотипів (скажімо, якийсь письменник стверджує, що матері не можуть бути добрими письменницями, бо література не є для них найголовнішим пріоритетом), неминуча для Роулінґ критика соціального становища у Британії (на задньому плані apropos of nothing згадується, що уряд зменшує кількість безкоштовних адвокатів), добре виписаний герой з обмеженими можливостями (серйозно, коли ви востаннє бачили героя з обмеженими можливостями, який не зводиться до самого факту травми - але при цьому автор і не використовує травму суто як gimmick, типу як візок Чарльза Іксав'є?) і просто добре закручений сюжет. Мені більше подобається, коли читачам дають досить фактів, щоб і самим спробувати визначити вбивцю, але тут події розгортаються так швидко, що навіть побурчати про це не встигаєш.


О, ще давніше прочитала новий історичний бойовик Андрія Кокотюхи - "Київські бомби" . Мені свого часу не подобалися його детективи, натомість дуже сподобався "Червоний" (між іншим, щиро раджу - хоча б задля некарикатурних опонентів головного героя). Тож дуже зраділа, що він знову пише саме у цьому жанрі.
Виявляється, був такий період на початку ХХ століття, коли Київ був, фактично, столицею тероризму в Російській імперії - майже щотижня хтось влаштовував новий теракт, щось вибухало, в когось стріляли, групи найрізноманітніших ідейно-світоглядних спрямувань змагалися між собою в тому, щоб увійти в історію чи бодай вечірні новини. Герої цього роману - гурток українських націоналістів з одного боку і єврейських есерів з іншого, які, попри різні пріоритети, періодично виступають проти тих же чиновників.
Роман до останньої третини був цілком читабельний; на жаль, фінал тримається на ході, який хто тільки не пародіював, але тут використаному неіронічно й доведеному до абсурду. Крім того, цей роман - майже напевно невичитаний машинний переклад з російської: кожна сторінка дарує читачеві лінгвістичні відкриття штибу "наспілий наряд" (очевидно, в оригіналі був "подоспевший"), "вірний заробіток" (типу "певний"), "всякий раз" ("кожен"/"щоразу"), "вторинне" (не у значенні "неоригінальне", а у значенні "неважливе" - "вопрос вторичный"), і т.д., і т.п. Загалом, мав бути роман про тероризм, а вийшов - про важливість постаті редактора в сучукрліті.